Офіційний сайт Іваничівського благочиння - Село Бужковичі – храм Собору Пресвятої Богородиці
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Наші партнери
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page

Лине ніжний передзвін
По усій околиці,
Красується на горбочку
Церква Богородиці.



Нарис історії села Бужковичі

На лівому березі невеличкої річки Свинорийки, яка впадає у Лугу, на пагорбі, розмістилось старовинне село Бужковичі. Перша згадка про нього є у Галицько-Волинському літописі за рік 1283: «А після цього догнав його (Телебугу, золотоординського хана) Лев-князь коло (села) Бужковичів і з питтям, і з дарами. А коли ж прийшли вони на бужківське поле, то тут оглянули свої полки, і князі думали, що їх переб’ють, а городи візьмуть.»
Колись місцевість навколо села нагадувала райський куточок. Пагорби були порослі дрімучими лісами, а по глибоких долинах текли стрімкі струмки в напрямку до повноводної річечки Свинорийки. Болотиста місцевість навколо річки та ліси були багаті на різноманітні тварини та птаство. То ж не дивно, що тут і вирішили оселитися наші далекі предки, які заснували село Бужковичі. Про чудову природу та історію села розповідають назви урочищ: Вужівка, Загая, Задубина, Корчунки, Підзарука, Чаїнка, Василькова долина, Кошелянка, Пресик, Загуманки, Озеро, Круглик, Жолоб, Придатки, Клин, Дюдянка, Яневицька колонія, Маркоставська колонія, попова могила.
Немало випробувань випало на долю селян: монголо-татарське нашестя, поневіряння по чужих краях в роки першої світової війни, панування панської Польщі, боротьба за вільну Україну та роки німецької окупації під час Великої Вітчизняної війни, примусова колективізація з приходом Радянської влади, голод і злиденне життя в повоєнний період, розпад колгоспів та перехід до самостійного господарювання в перші роки незалежності.. Та ніщо не зломило волю сильних духом бужковичівців. Вони вистояли, вижили. На жаль, з кожним роком село стає меншим і меншим. Зараз у ньому чотири вулиці і лише 90 дворів, 23 з яких стоять осиротілі, без господарів. До того ж у 17 будинках живе по 1 людині, ще у 17 – по 2 людині, а всього в селі проживає 198 людей.
Для порівняння:
- у 1806 році в селі було: дворів – 71, проживало 429 людей;
- у 1835 році було: дворів – 40, проживало 339 людей;
- у 1900 році було: дворів – 66, проживало 534 людини;
- у 1950 році проживало 940 людей.

Перша школа у селі була відкрита в 1891 році. Під час війни в 1918 році будівля цієї церковно-парафіяльної школи була зруйнована. Нову школу було збудовано лише в 1929 році із хати Лукаша Дудкевича, котрий виїхав у Канаду. А в 1986 році в центрі села була побудована нова цегляна школа.
У 1947 році у селі відкрили клуб і бібліотеку, які розмістили у церковному будинку для священика. У 1954 році цей будинок розібрали і використали для будівництва нового клубу в іному місці. У 1991 році клуб закрили через його аварійний стан. На два роки довше працювала бібліотека.
Зараз у селі працює лише медпункт та приватний продуктовий магазин.
В1940 році був створений колгосп, який розпався у 1941 році у зв’язку із початком Великої Вітчизняної війни. В 1947 році у селі знову був організований колгосп, який у 1951 році об’єднався із колгоспом с. Луковичі, а в 1958 році до них приєднався ще колгосп із с. Орищі. У 2000 році колгосп припинив свою діяльність у зв’язку із реорганізацією. Після розпаду колгоспу переважно населення допенсійного віку залишилось безробітним. Основним джерелом доходів стала сільськогосподарська продукція. Проте, завдяки своїй працелюбності, добробут селян з кожним роком покращується. Зараз у селі в приватному користуванні є 18 тракторів, 7 грузових автомобілів, 25 легкових автомобілів, 8 зернозбиральних комбайнів, 46 коней, 12 ставків. Село газифіковане, електрифіковане, до кожного двора підведений водопровід. Проте болюча проблема – незадовільний стан доріг


Сторінки історії церкви

На одному із найвищих пагорбів села Бужковичі, що круто спускається з північної сторони до луків, потопає в зелені розкішних акацій храм Божий – церква Собора Пресвятої Богородиці.
Велична і прекрасна ця споруда. Багата і цікава історія старовинного храму. Тут ще наші предки возносили хвалу Господу, ревно молились і просили у Всевишнього захисту, просвітлення, поради. Тут вони брали шлюб, хрестили своїх дітей, звідси проводили померлих рідних та знайомих на вічний спочинок...

Церква Собора Богородиці була побудована стараннями прихожан 7 (20) серпня 1766 року. Архітектура церкви, як видно з плану, зробленого в 1876 році, дещо відрізнялась від сучасної. З трьох сторін, на рівні нижньої частини вікон, було піддашшя. У такому ж архітектурному стилі була побудована і дзвіниця, яка є ровесницею церкви.
З моменту заснування і по даний час церква була і є діючою. Коли Волинь з 1921 по 1939 роки була під владою панської Польщі, церква все-таки залишалась Автокефальною Православною церквою в Польщі і підпорядковувалась Волинській духовній консисторії, що знаходилась у м. Кременці.
Зараз Богородицька церква є Українською Православною Церквою (УПЦ).
В 90-х роках, після становлення України як незалежної самостійної держави, частина Українських Православних Церков стали підпорядковуватись Київському патріархату. Група парафіян нашої церкви теж виступила ініціаторами переведення Бужковичівської церкви до Київського патріархату. Проте їх клопотання не увінчались успіхом. Активними організаторами цієї справи були Ольга Мельничук, Євген Мельничук, Марія Уляницька, Марія Драчук та ін.
Богослуження у церкві здійснюються на церковно-слав’янській мові. Проте в 30-80-х роках ХХ століття окремі елементи богослуження хор співав на українській мові та Апостол і Євангеліє читали українською мовою. В описі церковного майна за 1946 рік в переліку богослужбової літератури є Євангелія велика, Апостол, Октоїх з 1-го по 8-й, Служебник Св. Іоана Златоустого, Служебник ранішньї та вечірньої, требник шлюбу і хрещення – на українській та слов’янській мовах.
Коли в 50-х роках на Волині комуністи почали закривати церкви, Бужковичівську від закриття врятувало те, що вона є однією із найстаріших у нашому краї. У 1951 році її було визнано пам’ятником архітектури республіканського значення. Підтвердженням цього є меморіальна дошка на стіні церкви.

Поряд із церквою височіє дерев’яна дзвіниця , яка є ровеснецею церкви . На плані за 1876 рік верхній ярус дзвіниці був відкритим . Зараз він обшитий дошками , як і два нижніх, і на кожній з чотирьох його стін є вікно , закрите дерев’яними віконницями. Про перші дзвони відомостей не збереглось. А в 1928 році стараннями священика Д . Жака було придбано 4 дзвони в кредит загальною масою 140 кг , з них більший – вагою 75 кг . Під час Великої Відчизняної війни німці хотіли дзвони зняти і забрати. Коли вони приїхали оглянути їх, у церкві саме христили дочку місцевого селянина – Ящук Валю . Як тільки німці поїхали, куми разом із церковним старостою зняли дзвони , а вночі закопали їх на городі селянина Олексія Мельничука, який жив поряд із церквою. До ранку Олексій заскородив город, щоб нічого не було видно. Відкопали дзвони аж після перемоги. Спочатку вони дуже погано дзвонили, бо в землі відсиріли. Тоді один із них навіть тріснув. (Його віддали у церкву с. Луковичі).
У 1992 році для церкви на Нововолинському заводі СТО було відлито два нових дзвони.

Цікаву історію про церкву розповіла Віра Мартинюк. Будучи ще дитиною почула вона її від старих людей, які приходили з церкви до них у хату погрітися. Кажуть, що нашу церкву збудував пан на території могилок і дав «жидові» в оренду. Прийдуть люди під церкву і чекають, коли приїде «жид» Зельман і відкриє її. А коли побачать, що «жид» їде, то дуже задоволені, що накінець їде Зельман, церкву відкриє.

Чорною смугою у житті села були роки німецької окупації, а особливо ніч з 12 на 13 липня 1944 року, коли відступаюча німецька частина спалила майже всю вулицю біля церкви. І тільки одному Богу відомо, яким дивом удалося вціліти нашій святині – Храму Божому. Ось як пригадує про цей момент Ольга Мельничук, яка жила тоді у Чаїнці: «Як тільки почалась стрілянина, ми сховались у льох. А коли почали горіти хати у селі, то мама (Василіна Ящук) стала на коліна і почала молитись, щоб хоч церква уціліла. Вигляне з льоха – кругом хати горять, а церква виблискує куполом. Мама стає на коліна і далі молиться». Хто зна, можливо ті молитви і відвернули біду від храму...

Визначною подією у житті церкви і прихожан був архієрейський візит Луцького єпископа Полікарпа на початку 30-х років. Ось як про це згадує Василина Ковальчук: «Назустріч єпископу виїхали вершники на конях. Єпископ приїхав бричкою, запряженою чотирма кіньми. На дорозі до церкви, навпроти хати Рибіцького Миколи, зробили гарну браму, дорогу застелили ряднами. Тут єпископ вийшов із брички і, у супроводі усіх присутніх, пішов до церкви. У цей час зі сторони Бубнова стала насуватись чорна хмара. Єпископ помолився, і хмара повернула. Тоді діти забили перед ним поклон і він кожного благословив».
Не менш урочисто відбувся прийом архієпископа Володимир-Волинського і Ковельського Високопреосвященнійшого Симеона 17 квітня 2002 року. Парафіяни зустріли його хлібом-сіллю на порозі церкви. Слова привітання і квіти подарували діти. Після Божественної літургії, на яку прибули також священики сусідніх парафій, Преосвященнійший Симеон сфотографувався з ними у церкві на пам’ять, а також із дітьми біля церкви.
Та самою вагомою, почесною і дорогою подією для церкви та парафіян було те, що в 1927-28 роках настоятелем храму був священик Петро Огризко, котрого рішенням Священного Собору єпископів православної церкви в Польщі 20 березня 2003 року у Любліні було причислено до лику святих священномучеників.

Важлива роль у селі дорадянського періоду відводилась священикові. Він був не лише духовним наставником, а виконував ще ряд інших функцій. Церковні документи про укладення шлюбу, хрещення, похорон мали юридичне право. Крім того священик вів справу про розірвання шлюбу, приймав участь у складанні заповітів, звертався до різноманітних державних установ на прохання селян для вирішення їхніх особистих проблем. В період існування у селі церковно-приходської школи священик регулярно в ній 2 рази в тиждень проводив урок Закону Божого.
Під час перебування на парафії священика М. Маркевича (1932-1944 р.) перед Пасхою, у великий піст, активно залучались до наведення порядку в церкві діти-школярі. Дівчата все протирали, хлопці чистили підсвічники. А ще вони кожен день ходили на вечірню службу і по черзі читали молитви.
Роль священика та церкви у житті парафіян змінилась у роки радянської влади. Комуністична партія, комсомольська та піонерська організації вели антирелігійну пропаганду, виховували атеїстів, забороняли ходити у церкву, хрестити дітей, вінчатись, освячувати паску та ін. Це все сприяло зневажливому відношенню до священнослужителів та зменшенню кількості парафіян.
Після проголошення незалежності України в 1991 році відношення до релігії змінилось. Люди знову потяглись до церкви, в школах з’явилась можливість вивчати Біблію. Із задоволенням стали ходити у церкву прислуговувати священику під час богослужень діти. Особливо активними із них були: Сидорук Петро, Бойчук Вадим, Бойко Василь, Бойко Юрій, Бойко Іван, Бойко Борис, Левчук Ігор.

У церковному архіві збереглись документи, з яких удалося встановити, що у 1872 році був збудований будинок для священика, а в 1896 році було заплановано зробити його ремонт, збудувати нові господарські будівлі та дім і всі будівлі для псаломщика. Під час війни 1918 року будинок псаломщика та амбар були знищені
У 1902 році був збудований біля церкви новий будинок для священика, який належав церкві до1947 року, поки в ньому не зробили клуб і бібліотеку У 1954 році цей будинок розібрали і використали для будівництва нового клубу. В народі даний будинок священика називали «плебаня». Він складався з двох кімнат і зали. Сюди люди взимку заходили погрітись, тут влаштовували поминальні обіди. Деякий час разом із священиками у плебані жили псаломщики. Від плебані до берега була дорога, вздовж якої росли смородина та бузок.
У 1944 році, коли в селі був бій між червоноармійцями та німцями, в приміщенні плебані розмістився військивий лазарет. На території церкви, біля огорожі, є три могили, в яких поховані червоноармійці, померлі у цьому лазареті.
У 1956 році біля церкви селяни збудували новий невеликий будиночок для священика. Причиною для цього послужив лист Єпархальрого управління до церковної общини та особисті старання священика Микити Воляника, який у той час був настоятелем не лише в бужковичівському приході, а й у сусідньому – орищівському.
Ось зміст цього листа:
«Лист Церковній Раді і общині віруючих від Єпархіального управління від 24 серпня 1956 року.
Єпархіальне управління дуже зацікавилось причинами, чому о. Настоятель Вашої Бужковичівсько-Орищанської парафії просить перевести його на іншу, багато меншу парафію, в той час, коли Ваша парафія рахується одною з кращих. Я змушений був пояснити Єпархіальному управлінню, що причиною цього є брак помешкання для настоятеля та байдуже відношення Церковної Ради і взагалі віруючих до того, як і де живе їх духовний отець. І справді, як можуть віруючі спокійно дивитися на те, що їх священик, котрий хрестить їх дітей, вінчає, хоронить, до котрого вони йдуть до сповіді, з рук котрого одержують Св. Причастя – жити в одному приміщенні з худобою? Як можуть віруючі допускати такого поневіряння свого священика, як можуть відмовляти йому моральної та матеріальної підтримки? Таке становище ненормальне і мусить бути виправленим – священику повинно дати, відповідно його санові та високому служенню, побутові та матеріальні умови – цього вимагає релігійна совість віруючих.
Знаючи про стан церковної каси, як в селі Бужковичах, так і в с. Орищі, пропоную Церковній Раді та віруючим с. Бужковичі, за участю також віруючих с. Орищі негайно зайнятись справою побудування приміщення для о. Настоятеля, щоби воно повстало ще до зими цього року, в противному разі, як заявляє Єпархіальне Управління, парафія Бужковичі-Орищі може бути закрита на кілька літ, як нежиттєздатна, неспроможна утримувати окремого священика.
Благочиний Протоієрей Ф. Шишковський»
У церковному архіві зберігається план цієї хати та довідка від 25.Х.1956:
«Про покупку хати і що заплачено»:
За хату – 7950
За роботу – 500
Інші витрати – 500
Разом – 8.950 (руб.)
Проте і цей будинок був конфіскований у церкви. В 1963 році у ньому розмістили медпункт. В 1972 році, після переміщення медпункту у нове приміщення, даний будинок був занедбаний і зруйнований.
У 1991 році розпочинається будівництво нового будинку для священика за кошти колгоспу ім. Леніна, який забрав попередні два церковні будинки у своє користування. Проте його будівництво не було завершено за браком коштів. А у 1997 році за рішенням сесії сільської Ради церковній общині був переданий у користування колгоспний будинок у с. Луковичі, в якому стали жити священики, які були на Бужковичівській парафії.
Незавершений будинок у с. Бужковичі та хлів біля нього розібрала та використала для власних потреб Мисюра Марія в рахунок колгоспного паю..
У той час, коли церква не мала будинку, священики жили в комірному у селян: М. Маркевич – у Рокицького Мусія (спочатку жив у плебані), Є. Приварський – у Сидора Рябчія на Вужівці, А Канєвський – у Рижука в Орищах. А. Панасюк, будучи псаломщиком, жив у плебані, а коли одружився, побудував власний будинок у с. Бужковичі(довгий час він був священиком у церкві с. Черчичі). Ю. Лазарчук жив у церковному будинку у с. Колона, де він теж був настоятелем.

До 1947 року церква мала власну землю і сінокіс, які, у зв’язку із створенням у селі колгоспу, стали його власністю. Землею користувалися священик і псаломщик, а саме: 2/3 – священик, 1/3 – псаломщик.
Усього землі було 50 десятин: присадибної – 1 ½ дс., під кладовищем ¼ дс., орної 33 дс. 1601 кв. саж., сінокісної – 12 дс.1372 кв. саж., неугідь – 2 дс.27 кв. саж. Навколо плебані був розміщений фруктовий сад та город, а решта землі знаходилась на відстані 2 версти від церкви на схід.
Свою землю священик давав селянам в оренду, а «Пресик», порослий у той час чагарником, сільська громада орендувала для пасовища. Перед війною родина Королів покорчувала на «Пресику» ліщину і терняки на дрова, за що мала дозвіл користуватися цією землею 3 роки безкоштовно.
У даний час церковна община має у своєму користуванні земельну ділянку у розмірі 0,5 га, яку їй виділила сільська Рада із власних фондів.

Зараз Бужковичівська парафія досить мала (у селі лише 67 дворів, у 17 з них живе по одній людині, ще у 17 – по дві). Всього є приблизно 170 парафіян.
Згідно церковних архівів у 1806 році парафіянами нашої церкви були жителі сіл Бужковичі, Луковичі та Лисів (нині уже неіснуючого) із загальною кількістю 115 дворів, 748 душ.
У 1902 році відійшло до Ориської парафії с. Лисів, а в Бужковичівській залишились села Бужковичі та Луковичі – 115 дворів, 893 душі.
У 1930 році із загального числа 1006 чоловік населення у сповіді було 768 душ, а в 1948-1953 роках – від 240 до 320.
Коли з 1962 по 1989 рік була закрита церква у с. Орищі, частина його парафіян стала ходити у Бужковичівську церкву. Закриті були у цей період і церкви багатьох інших сусідніх сіл. Тому парафіянами нашої церкви стали жителі Маркостава, Марія Волі, Нехворощ (Володимир-Волинського району), Замлич, Бермешева (Локачинського району). Але поступово у цих селах відроджувались або будувались нові церкви і прихожан у Богородицькій церкві ставало все менше і менше. Перестали ходити до Бужкович у церкву і жителі села Луковичі після освячення новозбудованої церкви Всіх Святих Землі Волинської у їхньому селі. Лише декілька хористів продовжують відвідувати служби Божі у бужковичівському храмі. Це Ряба Марія, Приходько Надія та деякі інші, а також церковний касир Магера Оксана.
У церковному архіві зберігся цікавий документ, а саме: «Рапорт священика Феофіла Ярмоловича Архієпископу Волинському і Житомирському...» від 31 травня 1887 року, в якому священик просить відмінити рішення про переведення села Луковичі до Русько-Бискупської (Нехвороської) парафії, так як селяни самі цього не хочуть та у зв’язку з тим, що «...Бужковичівська парафія одна із найбідніших у нашій місцевості».
Згідно списків за 1806-1913 роки «Бувших у сповіді та приймавших святих таїн причастя» усі жителі села у той час ходили у церкву, сповідалися і причащалися. А у 1920 році на території села з’явилися перші «штунди». Їх дияконом був Павло П’ятоха (34 років) з Орищ. Пізніше на Маркоставській колонії збудували «штундарський» молитовний дім, який у перші роки Радянської влади розібрали і перевезли у Локачі. Довгий час у його приміщенні знаходився районний фінвідділ.
У 20-х роках у селі були і римо-католики.
У рапорті священика Д. Жака за 1930 рік сказано: «Сектантів у парафії 30 чоловік і молитовня їх в одній версті від церкви. Римо-католиків у парафії – 15 душ. Костьолу не мають. Інших християнських сповідувань немає».
У 1931 році було: 21 чоловік «штундів» і 9 співчуваючих. Деякі з них виїхали в Канаду. Тоді ж хату Дудкевича Костянтина громада купила для школи.
У 1951 році в с. Бужковичі було: штундо-баптистів – 15 душ, тлумачників Св. Письма (бадачі) – 15 душ.У цей час багато штундів вивезли у Сибір, деяких цілими сім’ями. Лише через багато років окремі повернулись у рідний край.
Зараз теж є у селі жителі, що належать до різних релігійних общин.

Наші предки свято шанували християнські звичаї, регулярно ходили у храм. Люди йшли на Службу Божу не з примусу, а за потребою душі. «Колись у церкву йшли потоком люди. Церква завжди була битком набита, не те, що зараз» - розповідають старші люди.
З нетерпінням чекали святкових днів молодь і діти. Після служби вони організовували ігри та забави біля церкви. Було весело, цікаво. А особливо на Пасху. Цілий день дзвонять дзвони. Дівчата водять хороводи, грають з парубками ігри, старші жінки та чоловіки стоять і спостерігають за усім цим. Переважно у той час грали такі ігри, як «В платочка», «Гаріти», «Стовпа», «Дітятко», «Жучка».
Веселими були і різдвяні свята. До того ж на другий день Різдва Христового, 8 січня, у приході престольне свято в честь Собора Пресвятої Богородиці. Донині залишилася хороша традиція ходити колядувати. Коли для церкви настали важкі фінансові часи, то церковний хор, на чолі з дяком Петром Мельничуком став колядувати, щоб зібрати кошти на церкву. З того часу щороку церковний хор колядує, і не лише у своєму селі, а й по сусідніх, у місті Володимир-Волинський.

Старожили розповідають, що колись у церкві був досить великий хор. У ньому, на відміну від сучасного, співало багато чоловіків. Звичайно, виконавська майстерність хору залежить від організаторської майстерності керівника. У рапорті священика Д. Жака за 1930 рік говориться: «У парафії хору майже немає, що дуже відбивається на парафіяльному житті. Розпадається попередній, який до1926 року створив б. псаломщик, а нині протодиякон Гродненського собору о. Герасим Шнярук. Адже хор прикрашає богослуження і приваблює віруючих». З даного повідомлення зрозуміло, що не завжди у нашій церкві був досконалий хор.
Велику роль у створенні церковного хору відіграв місцевий дяк, а пізніше диякон Андрій Мельничук. Він збирав у себе вдома дітей і підлітків та вчив їх співати церковні пісні.Співали все на українській мові. Потім з дітьми стала займатися паніматка Христина Маркевич. Про ці заняття зберегли теплі спогади члени церковного хору Марія Уляницька та Ольга Лево. «Поставить паніматка нас біля себе, на кліросі, а старших жінок і чоловіків позаду. Ми ще добре не вміли співати, то старші сердяться, що не можуть з нами зіспіватися. А паніматка нас захищає: «Нічого, потерпіть, і вони колись навчаться співати, як ви».
Про Христину Маркевич Павло Мельничук у своїй книзі «Краєзнавчий нарис про село Бужковичі» писав: «Паніматка Христина фахово провадила церковним хором. Під час архієрейської візитації села Бужкович луцький єпископ Полікарп нагородив паніматку Христину «Похвальним листом».
З 1946 по 1959 роки регентом був Лапчук Іван (в селі його називали «дяк Шперка»). Родом він був із Хмелева, а в Бужковичах він жив у Чаїнці у селянина Тихона. Був дуже хорошим кравцем. Він теж приклав багато зусиль для створення гарного хору. В цей час у Чаїнці було багато молоді, яку він збирав до себе на співанки. Дуже гарним голосом виділялася з-поміж усіх Наталка Вербіцка. Як вона виводила «Господи, помилуй!». «Та дівчина не співає лише тоді, коли спить» - так говорили про Наталку.
Церковний хор не був постійним. Склад його кожен раз змінювався. У різний час у хорі співали: Мельничук Настя, Мельничук Манька, Панасюк Ганна, Уляницька Настя, Панасюк Ярина, Мельничук Віра, Стельмащук Ольга, Мельничук Катька, Уляницька Марія, Кондратюк Юганка, Ткачук Манька,Тимошко Ганя, Тимошко Лєна, Пасось Женька, Пасось Вєра ,Ящук Ганна, Вербіцка Наталка, Мельничук Ліда Сіл., Соколюк Марфа, Мельничук Марійка; Рокіцкий Мусій,Тимошко Петро, Лево Семен, Мельничук Петро, Главацький Андрій, Семчук Степан, Ткачук Андрій, Ткачук Пилип, Мельничук Савка, Мельничук Степан, Мельничук Євген. З Лукович у хорі співали: Тимошко Настя, Пасось Настя, Кузьма Ганна, Грабарчук Юстя, Юндак Юганка, Драчук Лісавата.
У склад теперішнього хору входять: Козак Люся, Мельничук Ліда, Легкобит Марія, Семчук Софія, Ряба Марія (з Лукович), Сидорук Віра, Мисюра Марія, Соколюк Люся (з Лукович), Приходько Надія (з Лукович), Левчук Неля.
У 1937-1947 роках парафіяни мали змогу насолоджуватись співом двох хорів – бужковичівського та луковичівського. Бужковичівський співав на кліросі, а луковичівський – з протилежної сторони, біля північних врат.
У луковичівському хорі співали: Пасось Текля, Юндак Параска, Тимошко Настя, Поліх Каська, Олещук Віра, Мазур Марійка, Левчук Валентина, Грабарчук Юстя, П’ятоха Ніна, Кужель Анна, Кужель Василь, Муха Іван, Юндак Андрій, Євтух (?).
Організував цей хор Панас Драчук. Драчук Афанасій Захарович народився в 1916 році. В 1946 році повернувся з Німеччини. Працював завклубом. Був прекрасним диригентом, музикантом, чудовим організатором молоді. По звірячому вбитий бандерівцями. Організований ним хор був переможцем обласного і учасником республіканського огляду художньої самодіяльності. Після того, як Панаса вбили, хор розпався.

В історії церкви добрий слід залишило братство та сестринство. В 1904 році для церкви була придбана ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», на якій є напис: «Ця ікона споруджена в пам’ять про встановлення сестричок у Бужковичівському приході на кошти цих сестричок при участі священика Арсенія Єзерського з жінкою Ганною і вдови священика Юлії Помазанської...». А також у 1904 році був поновлений кіот з іконою «Страдання Ісуса Христа», на якому зберігся напис: «Цей кіот поновлений стараннями священика Арсенія Єзерського на кошти братства...». Ще раніша згадка про братство є у церковному докумунті за 1852 рік.
В церковному архіві збереглись списки братчиків і сестричок за 1925 рік, згідно якого з Бужкович було 25 братчиків та 21 сестриця, з Лукович – 37 братчиків та 31 сестриця. У 1947 році було 45 братчиків і сестриць, старший братчик – Афіноген Уляницький. У 1949 році – 39 братчиків і сестриць, старший братчик – Грабарчук Антон Карпович.
Братчиків і сестриць парафіяни обирали. Це повинні були бути люди, віддані церкві. В архіві за 1930 рік є положення про братство:
«Назва братства: «Братство захисту віри і церкви».
Діяльність братства:
1. Захист віри від безвір’я і її підтримання.
2. Побожне і моральне життя братчиків згідно з Євангелією і уставом церкви.
3. Виконання приписів братства до життя: не впиватись, не вживати поганих слів, стримуватись від гніву і т. д.
4. Відвідування церковних служб, святкування свят, дотримання постів.
5. Турбота про величність храму, богослужінь.
6. Релігійна просвіта в дусі церковному і бібліотека братства.
7. Благодійність».
Згідно цього положення велась документація братства: списки братчиків і сестриць, облік внесків. Братчики і сестриці займались благоустроєм церкви, поліпшенням її матеріального стану. Під час літургії в особливі моменти богослуження сестриці світили великі свічки, які так і називались – братські. Виготовленням братських свічок довгий час займався Антон Грабарчук. Він же був останнім старшим братчиком, а старшою сестрицею – Василіна Ящук. Братство проіснувало до 80-х років ХХ століття. Останніми братчиками і сестрицями були: Антон Грабарчук, Сільвейстр Гриценюк, Панас Менкунець, Гарійон Мазур, Мусій Рокіцкий, Мефодій Пасічник, Петро Тимошко, Василіна Ящук, Христина Грабарчук, Василіна Лево, Гануська Рябчій, Настя Мельничук, Ліпа Тимошко, Варуня Соколюк, Марина Тимошко, Анастасія Лево, Серафіна Юхно, Ганна Рокіцка, Манька П’ятоха, Марія Бойко, Ганна Мельничук.

Важливу роль у житті церкви відіграли церковні старости, які упродовж усього існування церкви дбали про порядок у ній, займались організацією ремонтних робіт, прислуговували священикові під час богослужень.
Особливо акуратно і охайно біля церкви було під час старостування Олексія Мельничука, який пробув на цій посаді досить довгий час – 15 років (доглядав він за церквою і раніше, будучи помічником старости). До речі, його жінка Євдокія пекла просфори, а після її смерті стала пекти їх дочка Віра Мартинюк (майже 40 років, до1997 року). Після неї короткий час просфори пекла Михальчук Галина з Лукович, а тоді стала пекти Мельничук Марія.
Багато зусиль для покращення добробуту церкви приклав касир, а пізніше помічник старости Литвинчук Григорій Оверкович (з Лукович). Він не лише акуратно вів церковну документацію, а й піклувався про благоустрій на церковному подвір’ї, прислуговував під час богослужень, був дзвонярем. Завдяки його старанням було придбано для церкви багато предметів церковного ужитку, а також Голгофу та 14 ікон із серії «Страстний хід Ісуса Христа», що висять зараз у притворі на північній та південній стінах.
У даний час церква знаходиться в задовільному стані. В міру необхідності проводяться ремонтні роботи. В 1989 році до церкви підвели електричний струм і у зв’язку з цим було придбано нове двохярусне панікадило на 18 лампочок.
Увесь храм з любов’ю прикрашений вишивками та квітами. Спеціально для церкви прихожани вишили хоругви, штори, рушники, облачення священика. Вишивали ці речі Дячук Галина (з Лукович), Жук Віра, Крищук Параска, Мельничук Марія, Приходько Надія (з Лукович), Бойко Надія, Бойко Світлана, Легкобит Марія, Сидорук Віра, Шевчук Галина, Макаренко Марія, Гоменюк Ольга та ін. Багато для прикрашення внутрішнього інтер’єру церкви зробили Легкобит Марія та Сидорук Віра. Так, у 2004 році, напередодні Різдвяних свят, за кошти, зібрані під час колядування в минулому році, вони придбали 2 штучні пальми та 3 аналої і канунник, оформлені дерев’яною різьбою (робота майстра Бобрика Володимира із с. Павлівка), а пізніше такої ж роботи панахидний столик.
Вагомою підтримкою для церкви є пожертвування земляків, що проживають далеко від рідного села, але ніколи не забувають свою батьківську землю і ту стареньку сільську церкву, в якій їх охрестили, в якій вони взяли свій «хрест» і понесли його важкими дорогами життя. Серед них – Павло Іванович Ковальчук, який проживає у м. Москва, Анастасія Олександрівна Волотько (Стельмащук) із м. Луцьк та ін. Хай Бог посилає свої ласки і щедроти цим людям та їх родинам на многії літа.

Георгіївська каплиця
(Каплиця Святого Юрія)


Крім Богородицької церкви на території с. Бужковичі була ще Георгіївська церква – капличка на сільському кладовищі, яку побудував у 1884 році селянин Пилип Грабарчук і яка підтримувалась його коштами і перебувала у його розпорядженні, а пізніше – його родини.
Про історію появи цієї каплиці існує переказ: «В Чаїнці відкрилось джерело, а у ньому з’явилась ікона Матері Божої. Стали до цього джерела іти люди з усіх навколишніх сіл, кидали у нього гроші. Потім хотіли дістати ікону із води. Зробили палиці з гаками, але як не старались, ікону витягти так і не змогли. А через деякий час ця ікона нібито об’явилась у якомусь монастирі у Польщі.
У цей час сільським старостою був Пилип Грабарчук. Усі гроші із джерела він заніс у церкву. Священики розділили їх між собою, а також і Пилипові дали. Ось за них Пилип збудувау каплицю».
До приходу Радянської влади біля джерела, де з’явилась ікона, стояв хрест, а також при дорозі навпроти джерела. А взагалі у селі було понад 10 придорожніх хрестів.
Діючою каплиця була до 1961 року включно. Онук Пилипа Грабарчука – Антон Грабарчук передав каплицю у власність сільській громаді. У 1996 році над каплицею розібрали дах і з того часу вона перебувала у напівзруйнованому занедбаному стані. Лише в 2007 році, з ініціативи Кужеля Павла Михайловича, розпочались роботи по відновленню каплиці.
Докладніше про каплицю можна дізнатися із книги П. Мельничука «Краєзнавчий нарис про село Бужковичі»:
«Фундатором каплиці Св. Юрія був Пилип Грабарчук, який вважався найзаможнішим господарем у Бужковичах. У підвалі каплиці є великий гробовець, у якому похоронений фундатор, його дружина Анна та найближчі їхні родичі.
Каплиця Св. Юрія має форму прямокутника. У східній стороні – вівтар, а в західній – середня частина і притвор. Вхід до каплиці є з північного боку до притвору. Над притвором зноситься невисока дзвіниця з шатровим дахом, який завершений хрестом. Другий хрест завершує дах над вівтарем. У дзвіниці був завішений невеликий дзвін, яким дзвонили, потягуючи шнур, який звисав через проріз у стелі в кутку притвору. На західній стіні притвору висів портрет фундатора Пилипа Грабарчука і його дружини Анни. Портрет намалював на дереві один з Почаївських монахів у 1879 році.
Кожного року у день Св. Юрія, 6 травня за новим стилем, в Бужковичах у церкві Пресвятої Богородиці рано служилась Рання Служба Божа. Після того формувалась процесія, всі йшли за нею на сільське кладовище до каплиці Св. Юрія, яка віддалена від церкви на пів кілометра. В каплиці відправлялась Св. Літургія. Мале приміщення не вміщало всіх вірних, тому до каплиці входив лише церковний хор, прислуга та братство і сестрицтво, а більшість вірних слухали Богослужіння біля каплиці. Після Св. Літургії, в центрі кладовища відправлялась загальна поминальна Панахида, а потім всі засідали за приготовані заздалегідь столи до поминальної трапези. Священик благословив страви і так починалась трапеза. Кожна господиня старалась принести щось найкраще на цю трапезу. Знайомі і близькі родичі взаємно частували себе найкращою перекускою та чарчиною горілки, заправленої настояним вишняком. В Бужковичах вишня була найбільш поширеним фруктовим деревом. Вишневі ягоди сушили, а свіжі вживали на вишняк. Для вишняку вживали великі скляні бутлі, наповняли їх ягідьми і засипали цукром. Крім того варили вареники з вишневими та черешневими ягідьми.
Після трапези священик з дяком відправляли парастаси на гробах. Парастаси відправлялися за замовленням родичів покійних.
На так званому новому кладовищі, де ще не було жодних поховань, в одному кутку кладовища сільська кооператива розкладала невеликий прилавок, де продавались для дітей солодощі та інші ласощі. Кооператива в Бужковичах називалась „Самопоміч”. Кожного року кооперативний прилавок розкладався в одному й тому ж самому місці кладовища.
День Св. Юрія був весняним поминальним святом, а день Св. Дмитрія Солунського, який припадає 8 листопада за новим стилем – це була так звана осіння поминальниця. На Дмитріївську поминальницю все Богослужіння і Панахида відбувались у церкві Пресвятої Богородиці. Після Панахиди всі присутні заходили до плебані, резиденції священика, і там влаштовували поминальну трапезу в присутності священика, його родини і дяка. Для цього в плебані була спеціальна кімната, яка могла помістити більшу кількість вірних. На кожній з поминальних трапез був присутній священик, дяк і церковний причет».

Неоніла Левчук

Церковний календар
Випадковий малюнок
Пошук
Наш баннер



Код баннера:
Сайт створено з благословення Преосвященнішого Никодима Єпископа Володимир-Волинського і Ковельського
Офіційний сайт Іваничівського благочиння Володимир-Волинської єпархії.
Всі права захищені ©2008-2016 http://iv-orthodox.pp.ua Передрук інформації можливий тільки при наявності активного посилання на джерело!
Редактор сайту - прот.Анатолій Сидько
Технічна підтримка - Андрій Літвінчук