Офіційний сайт Іваничівського благочиння - Село Мишів - св.Михайлівський храм
Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Наші партнери
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page

Перша згадка про церкву в Мишеві належить історику, археологу О. Цинкаловському. В своїй праці «Стара Волинь і Волинське полісся» в згадці про с. Мишів він писав: «В кінці ХIХ ст. було в селі 83 дим. і 675 жителів, мурована церква, на місці дуже старої, з початку XVII ст., стояла на горбку проти палат кн. Вишневецьких». Далі пише «… в 1575 р. відомим в с. Мишеві і околиці був піп Андрій, який одночасно був дворецьким урядовцем і священиком».

Неподалік старої церкви було і кладовище, яке  згодом перенесли в інше місце, де знаходиться і сьогодні. Нова мурована церква візантійської архітектури побудована у 1885 році. Безумовно, будувалася не один рік. Стару церкву було перенесено на кладовище. Після ремонту, якого вона вимагала в міру своєї давності в результаті перенесення,  стала служити на кладовищі в ролі каплички. У 1960-х роках каплиця згоріла. Поширювалися різні версії, хто б це міг зробити. Достеменно це невідомо і по сьогодні. А оскільки тоді був період войовничого атеїзму, то й жителі села, маючи до того ще й закриту церкву, приписали це, безумовно, владі.

Ремонт і будівництво  каплиці було зроблено в кінці  XIX ст. за рахунок місцевих поміщиків Чапліних і, особливо, Євдокії Олександрівни. Це стає зрозумілим після ознайомлення із поїздкою Преосвященнійшого Фадея, єпископа Володимирського, по південній частині Володимирщини в червні 1912 року. В 43 номері Волинських Єпархіальних відомостей від 18 жовтня 1912 р. наводиться опис цієї поїздки. „На кожній версті у селах стояли постові солдати. Це було 4-5 червня. Преосвященнійший Фадей виявив бажання особисто екзаменувати учениць II класу Зимненської двокласної духовної школи. Задовольнившись успіхами, він о 15 год. наблизився до с. Милятин Грушівського приходу. Далі його шлях проліг до Порицька і Іванич. Супроводжували його кінні прикордонники і три поліцейських. Солдати на постах віддавали честь. В кожному селі зустрічали з хлібом і сіллю. Біля будинків селяни ставали на коліна, хрестилися. Супроводжував єпископа також благочинний Федір Рижковський. До Мишева під'їхали надвечір, де мали і заночувати, звичайно в палаці поміщиків Чапліних.

 Дорога була  рівною, віяло приємною прохолодою. Здалеку доносився зустрічний церковний дзвін, виднілась велична кам'яна церква. Зустрічав гостей настоятель Мишівського храму протоієрей Амвросій Тишкевич із сусіднім священиком села Менчичі Гонтарем. Сотні людей стояли довкола дороги, братчики із запаленими свічками - уздовж дороги між деревами. Чудово співав церковний хор, керував яким учитель Янчинський. У храмі прекрасний іконостас і дорога обстановка. Він великий, візантійської архітектури, прикрашений дорогими іконами і живописом. Будувався старанням протоієрея Амвросія Тишкевича. Він витратив своїх власних коштів на це будівництво на суму 2 тисячі рублів. Тут була присутня місцева поміщиця, дружина полковника Чапліна Євдокія Олександрівна із своєю донькою Наталією Олександрівною. Вона прикрасила приходську церкву, побудувала нову на кладовищі, підтримує церковну школу і з болем відгукується про потреби парафії. Проповідь владики була про духовне життя.                                                                                                           7 червня о 10 год. ранку процесія виїхала до села Бужковичі. Супроводжувати їх мав за честь поважний протоієрей Тишкевич і диякон із Мишева Вітюковський. Шлях їх пролягав у с. Тишковичі, Руські Бискупичі і через Зимно у Володимир-Волинський. А ось як говориться про Мишівський храм у Волинських єпархіальних відомостях початку XX ст. «Мишів 6-го округу, річки немає, місцевість низинна. Кам'яний св. Миколаївський храм побудований у 1885 році, місткий, прикрашений благовелично. На кладовищі є каплиця. Прихожан 1270 душ. Притч: священник і псаломщик. Прихідські приміщення в десяти сажнях від церкви, побудовані за синодські кошти у 1900 р., холодні, сирі, але місткі; надвірні будівлі старі. Є фруктовий сад і огород. Землі 49 дес. 2268 кв. сажнів в трьох кусках, розміщені в трьох верстах від дому. Орної землі 45 дес. 847 кв. саж., сінокосу 3 дес, решта садибна. План землі є. Прописне село Яневичі в 3 верстах. Школа церковно-прихідська, приміщення хороше. Іновірці - католики. Найближчі приходи: с. Менчичі в 1,5 верст., с. Іваничі в 4 верстах. Від губернського міста в 325 верст., від повітового і залізничної станції Володимир-Волинськ в 18 верст., лікарський пункт с. Грибовиця в 7 верст., торгове містечко Порицьк в 12 верст., поштова ст. Володимир-Волинськ».

На жаль, плин часу невмолимий. Враховуючи те, що церква із 1962 р. по 1988 рік була закрита, церковні реліквії, окремі речі і документи, які там зберігалися, переховувались в різних місцях і у різних людей. На сьогоднішній день залишилася незначна частина документів і свідчень минувшини храму, а отже і села. Є такі дані, що частина архіву була знищена вже після відкриття церкви у 1988 році, як старі, непотрібні папери. Мовляв, їх вже й прочитати не можна. Відсутність історичної пам'яті і свідомості притаманна, на жаль, багатьом як колись, так і сьогодні. В клірових відомостях за 1921 рік значиться, що копії з метричних книг зберігаються з 1822 року в цілості. Саме цей безцінний скарб знищили безповоротно, назавжди. Тож приходиться обмежитися тим, що залишилося.

Про що ж йдеться  у відомостях про церкву за 1921 рік? Церковного грунту для поселення разом із цвинтарем 4 десятини, поля 45 десятин 845 кв. саж., сіножаті 1 дес. Всього - 50 дес. 845 кв. саж. Поле віддалене від церкви на версту. Якість грунту добра. Прибуток із грунту у 1921 році становив 75 тис. марок польських. Церква від консисторії (Житомир) за 400 верст , від благочиння (Сілець) 20 верст, від повітового міста (Володимир-Волинський) 20 верст . Кількість хат 110, кількість душ 332 чол., 354 жін. в Мишеві. В Яневичах 95 хат, в них 246 чол., 263 жін. Разом в парафії православних 205 хат - 581 чол., 617 жін. в тому числі духовних хат 2, чол. в них - З, жін. - 3. Дворян 1 хата чол. - 1, жін. - 2. Чужовірних: жидів - 9 хат, в них 24 чол. і 27 жін.; римо - католиків 23 хати, в них 50 чол., 62 жін. Разом в парафії 237 хат, чол. - 655, жін. - 706. Ще одна цікава деталь: з того числа селян, що значаться у відомості до кінця 1921 року не повернулися з біженців 28 господарств, в яких було 69 чол. і 73 жін. Щодо біженців, вони виїхали в різні губернії Росії в роки Першої світової війни і під час революції.

Школа в селі - українсько-польська урядова. Згодом після 1921 року вона стала вже польсько-українська урядова. Тобто державна, яка була платна. А позаяк, селяни жили бідно, то дітей в школу віддавали, аби лише вони навчилися читати, писати і елементарної арифметики. Притому це було не як правило, і далеко не у всіх сім'ях.

      Церковні прихідно - розхідні книги, клірові відомості  яскраво свідчать про поступову і неухильну полонізацію. До 1930 року ці документи, а особливо клірові відомості, заповнювалися українською, або україно-російським суржиком. У 1931 році ці відомості вже заповнювалися на польській і українській мовах. А у 1935 році вся церковна документація велася виключно польською мовою. Печатка церкви була виконана також на польській мові. Подібне було і в школах.

      Отже першим священиком, при якому будувалася церква, був протоієрей Амвросій Тишкевич. Протягом 35-ти років, до 1920-го, він служив в Мишеві Божу службу для громади. З тих пір пройшло ось уже 90 років, але й сьогодні ще серед людей старшого покоління мені доводилося чути про нього схвальні відгуки. Ніхто, безумовно, вже й найстаріші, його не пам'ятають, але добра згадка про нього передалася від їхніх батьків. На жаль, поки що невідомо, де могила А. Тишкевича. Але мені вдалося віднайти могилу його дочок із неповністю збереженою плитою і надписами, що не дає можливості прочитати весь текст. Ось що там написано: «Здесь покоится прах дочерей свящ. Тишкевича Евгении Икерии Елизаветы ... 1863 Ск 1868 г на 3 году ... на 3 году ... от роду ... роду». Із тих обірваних слів, фраз і цифр можна зрозуміти, що тут поховані три малолітні дочки А. Тишкевича. А ще на плиті вилиті три подушечки і три черепи з перехрещеними кістками. Тому-то о. Амвросій так ревно служив і будував храм у Мишеві. У 1880-х рр. 2 тис. рублів були надзвичайно великі гроші. Очевидно церква в Мишеві по втраті дітей, стала найціннішим від усього в його житті, яке він і присвятив їй до кінця своїх днів.

      Псаломщиком в цей час був діакон Вітюковський. А ось першим старостою був Микола Павлович Данилюк 1856 р. народження.

      Старостував він на протязі 41-го року, від побудови церкви аж до 1926-го. Дивним є й те, що був він не письменним. Мав у своєму користуванні 8 дес. землі і дружина мала 2 десятини. Тобто, був заможним селянином. Після нього старостою став Іван Кривенчук, з 1926-го по 1930-й рік. Після Кривенчука на цій посаді служив Василь Петрович Савієвський.

          Другим  священиком після Тишкевича став Степан Герасимович Герасимов 1890 р. н. родом із Новгородської губернії, виходець із селян. Служив в Мишеві з березня 1920 по листопад 1924 року. Церковний дохід при ньому у 1921 році від землі і треб становив 80 тис. польських марок.

          14 серпня 1920 р. розпорядженням Володимир-  Волинського духовного правління до обов'язків псаломщика в Мишеві приступив Іван Григорович Іонов, згідно його прохання. Про нього варто розповісти більш детальніше. Родився Іонов 1887р. під Казанню в селянській сім'ї. У 1905 р. закінчив повний курс Алферовської вчительської семінарії Смоленської губернії. Там же на Смоленщині працював на різних вчительських посадах до 1916 року. Як офіцер із 1916 по 1918 служив військовим чиновником при другому районі військових дорожніх робіт Київського округу шляхів сполучення. Згідно церковних відомостей за 1921 рік дохід Іонова від землі і треб становив 40 тис. польських марок, ще там значиться, що він був не одруженим і в родинному зв'язку ні з ким не перебував.

          1 серпня 1924 року розпорядженням митрополита  Волинського Діонісія в св. Миколаївську церкву с. Мишів на посаду псаломщика була призначена Анна Феодосіївна Абрамович 1892 р. н. Уродженка с. Біличі із духовного сану. У 1909 р. вона закінчила повний курс Кременецької вчительської єпархіальної духовної школи. Була дружиною священика прот. Никанора Абрамовича. Дохід псаломщика у 1927 р. становив 400 злотих, а дохід церкви того ж 1927 року був 833,81 злотих, розхід 635,83 злотих. Залишок на 1.01.1928 р. в церковній касі 197,98 злотих. 

            На початку 1929 року псаломщиком в Мишеві був Євграф Степанович Богуславський, 1877 р. н. із духовного сану, родом із Рівненського повіту. Служив на тій посаді до 1935 року.

            Третім священиком в Мишеві був з листопада 1924 р. Калиник Хомович Романюк. Родом із Діхтева. Деякий час служив у 1926 р. на парафії в Мишеві Олександр Йосипович Зумер, 1891 р. народження. Змінив його 14.10.1926 року Георгій Олексійович Кавценюк 1882 р. народження, родом з Буковини. У 1927 р. прихід церкви становив 833,81 злотих, а розхід - 635,83 злотих. В тому році в Мишеві було 169 хат, в яких проживало 425 чол. і 466 жін., в Яневичах - 95 хат, де було 198 чоловіків і 229 жінок, жидівських поселень 7, в яких - 13 чоловік і 15 жінок. Римокатоликів - 47 хат - 170 чоловіків, 190 жінок і сектантів 18 хат - 22 чоловіки, 18 жінок. Усіх 336 хат - 806 чоловіків, 900 жінок.

          16 травня 1931 року настоятелем Мишівського  храму був призначений Тимофій Давидович Коваль, 1904 р.н., уродженець Вишгорода Кременецького повіту із селянської сім'ї, закінчив Волинську Духовну семінарію у Кременці.

          У 1935 році на парафії дещо змінилась  демографічна ситуація. В Мишеві було 118 хат - 472 чоловіки, 293 жінки. В Яневичах 69 хат - 279 чоловіків, 293 жінки. Як бачимо з наведеного, за 8 років значно зросла кількість населення. Але невідомо чого зменшилась кількість хат. Можливо й тут якісь неточності в обліку або інший підхід щодо статистики.

          Тоді  ж, 1935 року псаломщиком став на місце  Богуславського діакон Василь Таранович, який також був недовго, - до 1937 року.

          У 1935 році в священика було в користуванні 26 га ріллі, а у дяка -12га. Коли у 1939 році прийшла Радянська влада і церковні землі стали націоналізовувати, то священик Т. Коваль на всілякі утиски до представників влади сказав: «Можете відібрати все, що в мене є, я нічого не шкодую. Залиште мені лише одну вузеньку стежку, аби я пройшов до церкви.» Це була позиція істинного душпастиря, зразок християнської моралі.

          Протягом 10-ти років настоятелем Мишівського  храму був Т. Коваль. Тут народилися в нього діти: дочка Тамара і син Віталій. Дуже доброю і привітною була матушка Олена Василівна. Були молодими жили дружно з парафіянами, чим і заслужили такої глибоку повагу і довгу пам'ять.

          У 1936 р. із с. Брани, що під Берестечком, переїхала сім'я Сильвестра Семеновича і Варвари Пантелеймонівни Харчуків. Там, в Бранах, С. Харчук служив дяком. Сам він 1888 р. н. із селянської сім'ї закінчив Кременецьку духовну семінарію, мав, окрім того, ще й музичну освіту, брав участь у Першій світовій війні. Його дружина Варвара мала вчительську освіту. Давши життя шістьом дітям, вони шукали такого місця для проживання, де можна було б їм дати й освіту. А так як з Мишева до Володимира відносно не далеко, то вони й оселилися тут. У Володимирі-Волинському на той час була гімназія та інші навчальні заклади. В Бранах продали велику власну хату, землю і ліс. В Мишеві поселилися в дяківській хаті. Сильвестр Семенович працював регентом, а Варвара Пантелеймонівна вчителювала до приходу радянської влади. С. Харчук організував і підняв на високий рівень церковний хор, що співав на чотири голоси. Наслідки його науки прослідковувалися в співі хору ще протягом 5-ти десятиліть потому, як його не стало у 1947 р. Він організував і світський хор, яким також керував. Десь так у вересні 1941 р. Т. Коваль виїхав із Мишева з сім'єю на нову парафію у село Хмелів під Володимиром, а на його місце після висвячення був призначений Сильвестр Харчук. З приходом радянської влади додались нові проблеми: церкву стали обкладати непомірними податками. Постійні виклики в сільську раду, в НКВС не могли не підірвати здоров'я о. Сильвестра. Він сам і його сім'я була глибоко віруючою, він засуджував війну, насилля, неправду. Особливо його хвилювала доля власних дітей. У вирі війни, 1944 р., пропала безвісти його старша дочка Раїса. Побував у німецькій і радянській тюрмах син Анатолій, який, до речі, ще за життя батька керував церковним хором. Потім десь в кінці 50-х рр. закінчив Луцьке культосвітнє училище (диригентський відділ), працював завклубом в с. Мишів, коли була закрита церква. Менша дочка о. Сильвестра була керівником  учнівського хору в с. Милятин. Ще одна дочка Людмила також керувала церковним хором в соборі Різдва Христового КП у Володимирі-Волинському.

Під час війни  о. Сильвестр давав притулок кожній людині, яка цього потребувала. Більше року до війни проживала в сім'ї єврейка, тодішня завідуюча Іваничівським відділом освіти. Цілу зиму в сім'ї священика переховувався втікач з Володимирського концтабору, (називав себе „дядя Ваня"), а весною пішов в партизани. У церкві переховувалися поляки. У 1946 р. знаходили в сім'ї о. Сильвестра притулок голодуючі із Східної України.

Літом 1947 р. дорогою до Іванич на виклик в НКВС його не стало. Не витримало втомлене серце інфарктного нападу. Пішов з життя на його 59-му році інтелігент, патріот, українець, добра людина. Похований о. Сильвестр біля Мишівського храму.

Після смерті С.С. Харчука священиком у Мишеві став Олександр Данилович Клопотович 1887 р. н., який переїхав із сусідніх Менчич. На той час він був у 60-літньому віці, хворів на сердечну астму. Через недовгих три роки на Богоявлення 1951 р. о. Олександр помер. Але за той, порівняно короткий час, встиг себе зарекомендувати старанним священиком, що сумлінно і чесно виконував свої обов'язки. Прах його покоїться також біля церкви, поряд з могилою С. Харчука.

На зміну покійному  Клопотовичу настоятелем Мишівського  храму був призначений О. Ціхотський, який прослужив на парафії доки зміг фізично виконувати свої обов'язки.У настоятеля було п'ятеро дітей. Сім'я переїхала на проживання у Володимир - Волинський, куди й він змушений був виїхати у 1962 році.

Раптово сталося  те, про що могли лише мріяти органи радянської влади. В селі не стало священика. Це був привід, стовідсотковий шанс закрити церкву раз і думалося назавжди. Покінчити ще в одному селі з «пережитками минулого». І хоч ключі від церкви залишилися в громади, та що з того, якщо немає священика і не відомо коли його сюди направлять. Куди тільки і скільки разів не писали і не їздили делегації парафіян, аби знову відкрили церкву - Іваничі, Луцьк, Київ, Москва. В такий маршрут вирушали ходоки із Мишева не один раз. Варто згадати хоч би деяких самих активних поборників відкриття церкви : Параска Яценюк, Анна Рибка, Панас Дубенюк, Леонід Кошлатий, Марія Ожух, Панас Павлюк,  Ніна Корнійчук, Микита Савієвський, Устима Цаплан, Лука Шалапай, Марія Уляницька і Ольга Бабаєва.

Люди робили в церкві ремонти, сховали дзвона, аби не відправили його на металобрухт, підтримували біля храму порядок з надією на те, що може влада зглянеться і дасть добро на відкриття. Але де там! Органи влади навпаки робили всілякі спроби зробити в церкві склад, а пізніше музей. Протистояння наростало і особливого загострення набуло літом 1981 року.

Тоді владою був створений спеціальний план заволодіння церквою. Якщо не вдається шляхом домовленостей і переговорів із людьми вирішити питання мирно, тоді культова споруда, вже й не церква (саме так висловлювалися у владних кабінетах) має бути захоплена силою. Ціль задуму - заволодіти церквою, вивести звідти цінні та необхідні для богослужіння речі і таке інше, поставити свої замки. В результаті церква не може бути відкрита, тому що немає кому відправляти службу, та ще й немає для того нічого необхідного. А далі роби що хочеш: чи то склад, чи музей. Для здійснення задуму мали використати учнів Нововолинського ПТУ, що в Будятичах, про що й було домовлено з керівництвом училища. Однак у вирішальний момент директор навчального закладу відмовився. Напевне Бог зіслав на нього своє провидіння. Довелося міняти план. Вирішили створити групу захоплення з числа працівників міліції, прокуратури, райкомів партії і комсомолу, райвиконкому, військового комісара, окремих керівників і секретарів парторганізацій підприємств і установ райцентру. Всього було задіяно близько 60 чоловік. Тобто якраз у двох автобусах розмістилися. Взяли вантажний автомобіль для доставки газозварки, щоб при потребі зрізати замки, або штаби на дверях. Організовували бригаду керуючий у справі релігії облвиконкому Маслош і секретар Іваничівського райкому партії Грінченко, яка займалася питаннями ідеології.

В день штурму особливо активних, як казали атеїсти «церковників», Леоніда Кошлатого і Панаса Дубинюка викликали в військомат повістками. Протримали їх там цілий день, доки не повернувся з «мишівської війни» сам військовий комісар. Тоді відпустили, аби вони не бунтували людей в селі.

«Штурмова бригада» чекала, в сільській раді велися переговори, які звичайно ні до чого не могли призвести. В результаті була дана команда оточити церкву з усіх сторін і заволодіти нею. Коли партактив став оточувати храм, звідусіль збіглися люди. В цю пору багато людей було на огородах, що лежать довкола. Зрештою така тривожна звістка розійшлася по селу за лічені хвилини. Розпочався, ґвалт. Перелякані таким поворотом ходу подій зніяковілі активісти відступили і не забарилися поїхати геть-подалі від гріха. Штурм не вдався.

З іншої сторони  заввідділом пропаганди і агітації райкому партії Петро Сарабуна, за те що не був при тих подіях( будучи уродженцем Мишева і хрещеним в цій церкві, він не хотів йти проти волі односельчан), був звільнений з займаної посади. Але неначе в знак Божої вдячності, отримав посаду директора рибгоспу в с. Павлівка, де живе і працює директором й сьогодні при доброму здоров ї.Варте уваги, що не один активний член «штурмової» бригади, хто раніше, а хто пізніше, з різних причин відійшли в інший світ. Висновки кожен може зробити сам.

          Чимало  місцевих голів сільської ради і  колгоспу, секретарів парторганізації десятки разів вислуховували докори районної і обласної влад про бездіяльність в частині атеїстичної роботи, але це нічого не змінювало. Ніхто із місцевих керівників і не думав іти проти волі своїх односельчан.

          Та  згодом настали інші часи- прийшла горбачовська перебудова. Поступово стали відкриватися храми вже й без втручання Москви і Києва. Почали робити новий ремонт і в Мишеві.

          26 років храм був закритий. І  ось одного довгоочікуваного дня 1989 р. Свято - Миколаївська церква Мишева широко відкрила свої двері для спраглих душ парафіян. Першим священиком після відкриття був присланий о. Михайло із Володимира-Волинського. Наступного року, 9 травня, на день Перемоги, ми з головою сільської ради І. І Тарасюком запросили на мітинг до пам'ятника в центр села священика і хористів. Для зручності мітинг спланували провести після служби в церкві. Для запрошених була спеціально надана машина. Вперше в історії біля обеліска була відправлена панахида по загиблих односельчанах, що не повернулися з вогненних доріг війни. Зібралося сотні людей не лише з навколишніх сіл, а й з районного центру. Інформація про те, що біля пам'ятника мають бути священик і хористи, за два дні до урочистостей, облетіла піврайону. Свято пройшло чудово

          Тим часом 7 липня 1989 року настоятелем Мишівського  приходу призначили Івана Михайловича Щербана, який і сьогодні вірою і правдою служить Богу і своїм односельчанам, адже пройшло з тих понад 20 років. Разом із ним пліч-о-пліч вже понад 10 років старостою церкви добросовісно служить своїм землякам Євген Панасович Дубенюк.

          О. Іван - син закарпатського селянина із відомого і за межами України  своїми витворами лозоплетіння села Іза Хустського району. Тут пустив своє коріння, разом із матушкою Марією, яка зараз дякує в церкві, виростили двох дітей, дочку Марію і сина Михайла. В будь-яку погоду він поспішає на службу щоб нести людям слово Боже, за що й вдячні йому парафіяни, жителі сіл Мишів, Іванівка та Орищі. В цьому віддаленому маленькому селі своя церковка, де він також настоятель храму. А у вільний від служби час не забуває ремесла своїх батьків і дідів - плете великодні кошики.

          У 1992 р. Мишівську церкву відвідав архієпископ  Луцький і Волинський Варфоломей. Владика, побачивши тоді дивне старовинне крісло, у о. Івана попросив собі його на пам'ять про Мишів, але дароване не передаровується. Це крісло подарувала в кінці XIX ст. Євдокія Чапліна тодішньому настоятелю храму Тишкевичу. Зберігається воно і зараз, як цінна реліквія. А ще в кінці того ж XIX ст. 1897 р. в храмі обновилася ікона св. Миколая.

          У 2006 році Мишівська церква знову приймала шанованих гостей. Храм відвідав архієпископ Володимир-Волинський і Ковельський Симеон.

      Ще за кілька кілометрів звідусіль видніється на перехресті Мишівських доріг, на пагорбі, як міфологічний гордий лицар в шоломі, храм. Наперекір природним стихіям, двом війнам, що пронеслися над ним, різним політичним режимам. Адже збудований неабияк - метрові стіни. Міцна виходить і парафіяльна громада. Тож стояти йому в віках!
Церковний календар
Випадковий малюнок
Пошук
Наш баннер



Код баннера:
Сайт створено з благословення Преосвященнішого Никодима Єпископа Володимир-Волинського і Ковельського
Офіційний сайт Іваничівського благочиння Володимир-Волинської єпархії.
Всі права захищені ©2008-2016 http://iv-orthodox.pp.ua Передрук інформації можливий тільки при наявності активного посилання на джерело!
Редактор сайту - прот.Анатолій Сидько
Технічна підтримка - Андрій Літвінчук