РЕКТОР ВОЛИНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ ПРОТОІЄРЕЙ ПЕТРО ВЛОДЕК: "Мій церковний педстаж 52 роки, і кожен з них — це справжня радість" - Інтерв'ю - Публікації - Сайт Іваничівського благочиння УПЦ. Публікації - Офіційний сайт Іваничівського благочиння
Наші партнери
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Locations of visitors to this page

Головна » Статті » Публікації » Інтерв'ю

РЕКТОР ВОЛИНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ СЕМІНАРІЇ ПРОТОІЄРЕЙ ПЕТРО ВЛОДЕК: "Мій церковний педстаж 52 роки, і кожен з них — це справжня радість"
Протоієрей Петро Афанасійович Влодек народився 9 січня 1924 року в сім’ї учителя села Оженіно Острозького повіту Волинського воєводства. Нелегке дитинство випало на роки ескалації католицизму у панській Польщі. Сповна пізнав він зі своєю родиною всі утиски православної інтелігенції та щоденні будні скрутного існування. Незважаючи на все, ще у роки юності він вирішив стати православним священнослужителем. З початком Великої Вітчизняної ввійни Петро Влодек стає слухачем пастирських курсів при Почаївській Свято-Успенській Лаврі, згодом здає екзамени на священика. Мабуть, сьогодні він єдиний очевидець похоронів насильницьки вбитого митрополита Олексія Громадського та інших страшних подій церковної історії тогочасності.

З 1944 по 1945 він у лавах Радянської Армії бере участь у бойових діях. Велику Вітчизняну закінчив під стінами рейхстагу 9 травня 1945-го року. Він очевидець історичної зустрічі на Ельбі. За відвагу нагороджений багатьма орденами та медалями.

З 1946-го по 1948 — студент Волинської духовної семінарії, а з 1948 по 1952 у Московській духовній академії здобуває вищу богословську освіту та ступінь кандидата наук. Після закінчення МДА направлений викладачем у ВДС, згодом стає інспектором. З 1962 по 1964 — ректор семінарії. Ревно обороняв волинську пастирську школу від закриттям радянською владою. Опісля протоієрей Петро несе пастирські труди за кордоном — 6 років у Берлінському кафедральному соборі та 8 років настоятелем Едмонтонської парафії у Канаді. Напередодні святкувань тисячоліття Хрещення Русі повертається у Київ і протягом декількох років виконує обов’язки керуючого справами Українського Екзархату. З 1989 року він перший ректор відновленої Київської духовної семінарії. У 1991-му повертається на Волинь і через рік очолює Волинську духовну семінарію, яка після захоплення її приміщень бойовиками Київського Патріархату розміщувалася у одній кімнаті. Очолюючи духовну школу у такому критичний момент, він повністю відновлює учбовий процес (з 1993-го ВДС отримала у тимчасове користування напівзруйноване приміщення).

Протоієрей Петро Влодек відомий в нашій державі як перший автор "Закону Божого”, написаного на українській мові. У 2003-му році ним упорядковано новий підручник для дітей молодших класів, багато конспектів та посібників з історії Церкви, що сьогодні використовуються у духовних школах УПЦ.

— Отець ректор, вітаємо Вас зі славним ювілеєм! А як розпочинався шлях до Вашого пастирського покликання?

— Мені зовсім не віриться, що вже проминуло 80 років. Не думав, що доживу до того часу. Подумки повертаюсь у минуле й пригадую свою сім’ю. Моє дитяче життя було важким, таким, як і у всіх православних, що мешкали тут.

Після того як Західна Україна і Білорусь відійшли до складу Польщі, здавалося, що все буде добре. Поляки спочатку не чинили православним ніяких перешкод, та потім розпочали давню політику полонізації і окатоличення нашого населення. Якраз я маленьким застав таку атмосферу. Характерно, що тоді, коли я народився, прийшов наказ з Міністерства освіти звільнити мого батька, який учителював. До речі, я прийшов на світ у школі (народився у шкільній квартирі, де згодом мені довелося і вчитися). Все викладання почали вести на польській мові вчителі-католики.

Це одне, а друге — в родинному житті стало дуже важко. Нас залишили без житла. Мій батько, щоб прогодувати сім’ю змушений був працювати чорноробом. Чим він тільки у ті роки не займався. Добре, що тогочасні вчителі знали церковний устав, катехізис, богослужбовий спів. Ці предмети були обов’язковими для вивчення у середній школі. Згодом йому вдалося випросити в архієрея місце дяка, і він став регентом церковного хору, спочатку у Пляшевій (монастир "Козацькі могили”) та околицях, а потім у рідному селі. Він забирав мене разом з собою до храму. З того часу я біля нього почав вчитися церковному співу та основам нашої віри. Мої брати і сестри також ходили в церкву і співали у хорі. Ставши підлітками, ми усі добре знали устав і могли дякувати.

У 1939-му році, коли радянські війська прийшли на територію Волині, батько повернувся у школу. Та недовго йому судилося перебувати на посаді вчителя. У 1946-му перед ним знову поставили ультиматум. Коли я поступив семінарію, йому запропонували: "Або ти відречешся від сина, або ми тебе звільнимо”. Він їм сказав: "Як же я можу відректися від свого сина?” Тоді його "відправили” на пенсію.

Початкову школу с закінчив у своєму селі, далі навчався у сусідньому. Тоді важко було здобути освіту. Щодня до школи ходив пішки понад 7 кілометрів. Перед початком Другої світової війни трохи працював.

— Вашою першою богословською освітою стали пастирські курси в Почаївській Лаврі, відкриті під час війни. Як вдавалося виживати у ті важкі роки молодим студентам?

— Хто як міг, так і виживав. У роки війни відкрився кордон з територією Радянського Союзу. Звідти безперервним потоком стали приходити молоді люди, котрі вирішили стати священнослужителями й не мали змоги здобути богословську освіту в СРСР. У той час на сході України відчувалась гостра нестача кадрів духовенства, тому кожен, хто вмів принаймні читати по-церковнослов’янському і мав бажання послужити Богу, приходив у Почаївську Лавру за богословською освітою. При Лаврі, оскільки не було можливості відновити Волинську духовну семінарію, яка перестала існувати з початком військових дій, з благословення кременецького архієпископа Олексія (Громадського) були відкриті пастирські курси для підготовки майбутніх священнослужителів.

Курси були однорічними. Також існував підготовчий клас. Вчитися нам було досить важко. За власні кошти наймали квартири і харчувалися чим тільки могли. Громадського транспорту як такого практично не існувало. Додому потрібно було ходити пішки, інколи вдавалося доїжджати. Мені з дому до Почаєва було рівно 100 верст. Не раз, щоб доїхати з Дубно до Кременця, ми потайки чіплялись до вагонів з військовою амуніцією й під загрозою розстрілу добирались до почаївської школи.

Одного разу моя мати набрала торбу сухарів, бо хліба багато не візьмеш, і пішки принесла мені їсти! І це в той час, коли небезпечно було подорожувати не те що простій, а й озброєній людині. Цей випадок закарбувався у моїй пам’яті на все життя.

Я встиг провчитись лише рік. У 1944-му році наближався фронт. Прийшла звістка, що окупаційна влада має намір усіх студентів відправити на примусові роботи в Німеччину. Нас негайно розпустили. Я тоді переписав усі конспекти і став учитися дома, пізніше здав екзамен на священика. Тоді місцевий острозький архієрей владика Іов (Кресович) мені сказав: "Ну що ж, давай я тебе рукоположу. Ти жонатий?” Я йому у відповідь: "Ще ні. Я зовсім молодий”. В той час, якраз тривав Великий піст. Він розвів руками: "Як же я тебе рукоположу?”. Незабаром увійшли радянські війська. Мене забрали на фронт, і через це я не став священнослужителем.

— Отець ректор, відомо, що Ви завершили шлях бойової слави під стінами рейхстагу. Які спогади Ви винесли зі страшних років війни?

— Життя моє на фронті проходило, як і у всіх бійців. Що ми робили? В першу чергу молилися. Під час війни багато безбожників та маловіруючих людей навернулося до Бога. Офіцери не соромилися заходити у храм. Якось двох я запитав: "Що ви робили раніше?” Вони кажуть: "Були вчителями, виступали з антирелігійними лекціями, забороняли дітям відвідувати храм”. І от війна заставила людину покинути атеїзм, який їй був безумовно нав’язаний, бо тоді люди були атеїстами не за переконанням. Траплялося так, що колишні агітатори ставали священиками. Біда привела багатьох людей до Бога.

Теж саме траплялося і на фронті. Наприклад, у розпалі атаки, коли сипався мінометний град, розривались шрапнелі і бомби, не раз я чув і таке: "Боже, врятуй мене!”

Мене Бог зберіг. У моїй роті було 80 чоловік, і ми знали один одного в обличчя. Коли закінчилась війна, нас лише шестеро залишились живими, ми не були ні разу поранені. Війна безумовно принесла усім нам багато горя. Куля не вибирала, хто віруючий, хто невіруючий. Але, видно, Бог мене беріг. Тоді раз і назавжди я вирішив своє життя присвятити служінню Богові і людям.

Після фронту я знову прийшов до архієрея з надією рукоположитись, маючи за підставу попередню успішну здачу екзаменів на священика. А він мені у відповідь: "У Луцьку щойно відкрилась духовна семінарія. Йдіть навчайтесь.”

— Ваша фотографія розміщена на стенді поряд з першим потоком випускників ВДС, що відновила свою діяльність у післявоєнному Луцьку. Що найбільше запам’яталось з років семінарського життя?

— Я не буду гордитися Волинською семінарією післявоєнних років, але слід зауважити, що у нас були дуже гарні викладачі. Ректором у той час був заслужений протоієрей Микола Тучемський, який за Польщі керував Віленською семінарією. Людина дуже освічена і мудра, яка могла дати відповідь на будь-яке запитання. Правда, він був, як ми казали, "сухий”, тобто сухо викладав свої предмети. Всі викладачі мали вищу духовну освіту ще з царських часів. Були учителі й з інших навчальних закладів. Їхня доля в подальшому склалась трагічно — одного арештували, другого вигнали...

Через два роки, у 1948, я закінчив семінарію, оскільки мене зарахували у 3 клас. Думав тоді женитися, але вийшло так, що не зміг втілити свого наміру. Так, мабуть, Богу угодно було. Я вирішив їхати в Загорськ й здобувати вищу богословську освіту, а одружився вже після того.

— Неодноразово Ви розповідали про визначних дореволюційних викладачів, що повернулись у нововідкриту Московську академію після сталінських гонінь. Як вдавалося цим світилам підносити до сердець молодого покоління ту багату богословську спадщину, мало не зруйновану атеїстичною владою?

— Московська академія відновила свою діяльність у 1946-му році. На початку вона іменувалась Богословським інститутом й розміщувалась у Москві. У рік мого вступу інститут перевели у Загорськ, віддавши Церкві частину монастирських приміщень. У Московській духовній академії на той час зібрались визначні богословські світила. Переважна більшість моїх викладачів повернулась із Сибіру Наприклад, знаменитий викладач сектантства, старенький вже був, ледве ходив, та він нам написав підручник із сектантства і дуже гарно викладав свій предмет. Тоді у МДА працював і відомий професор Попов. Він повернувся з Сибіру сліпим. Водила його на пари матушка. Викладав він по пам’яті. Ми йому писали письмові роботи, дружина їх читала вголос, а він слухав й оцінював. Викладач латинської мови був просто чудовий. Латинь — сухий предмет, але як гарно він умів піднести ці знання! Цього викладача не заарештували, свого часу його взяли як спеціаліста в Інститут червоної професури. Тільки-но з’явилась можливість, професор повернувся назад. Високоосвіченим був і професор Шебатін. Ці вчителі дали нам дуже багато корисного.

На нашому курсі була половина жителів з Західної України. Майже усі знали, що таке фронтові будні. Двоє моїх однокурсників — майбутніх пастирів — були військовими, вони під час бойових дій втратили ноги, інші мали поранення. Половина студентів була з вищою світською освітою. Так що ми мали можливість почерпнути дуже багато й один від одного. Серед приятелів з тих років мені запам’ятався владика Питирим (Нечаєв), нині уже покійний, відомий сьогодні професор Іванов. Вони потрапили в академію одразу після її відкриття. Їхній випуск був малим — 5 чоловік, а нас уже 12.

— Як зустрів молодий випускник академії Петро Афанасійович Влодек призначення на викладацьку посаду у рідну семінарію?

— Як завжди, перші уроки та перші роки були дуже складними. Спочатку мені було навіть боязко, але з Божою допомогою цей екзамен я витримав. Архієрей відразу дав мені повне навантаження і заставив працювати. Сповнений силами, бажанням і надією, що все опаную, я взявся за викладання і навчання. Я навіть думав, що швидка кар’єра мене зіпсує, але якось так траплялось, що життя заставляло постійно трудитись. У післявоєнній ВДС не було зовсім конспектів, так що приходилось їх створювати, а потім боротись за наше існування. І особливо в останні роки, перед закриттям.

— Хрущовські гоніння 60-х років принесли чимало шкоди для нашої Церкви. Було закрито багато храмів та монастирів. Отець Петро, Ви були останнім ректором Волинської духовної семінарії перед її закриттям у 1964-му році. Яким чином вдалося безбожним атеїстам втілити свої криваві наміри у тому часі?

— Як би був наказ про закриття семінарії, то це було б пережити нам набагато легше. Але так не вчинили. Радянська влада зробила цю справу дуже хитро. По-перше вона обмежувала доступ у семінарію. Для того щоб поступити туди, потрібно було мати паспорт. А в ті часи отримати паспорт було дуже важко. Теж саме було з пропискою. Військкомат також висував свої умови. Будь-яка державна установа робила перешкоди для тих нещасних учнів, які хотіли поступити в духовну школу. Мій покійний ректор казав: " То не ученики, то мученики”. Потрібно було проявити велику мужність, твердість і бажання.

Що стосується викладання, то нас обмежували у приміщеннях. До хрущовських гонінь Волинська духовна семінарія була вже значно розбудована. Ми мали актовий зал, просторі аудиторії, кімнати та господарчі приміщення. Все це поступово забирали. Одного року забрали одне крило, наступного — друге, залишились ми в куточку. Під кінець залишилось два класи, далі один. Нам перешкоджали робити набір. У останній рік перед самими екзаменами мене викликали у військкомат і кажуть: "Вам потрібно лягати для обстеження на придатність до військової служби”. Кажу: "Я вже відслужив, на фронті був, для чого мені це?” У відповідь тільки почув: "Так треба”. Два тижні мене тримали в лікарні, міряли температуру, якісь порошки давали, якраз до того часу, коли закінчився набір. Прийшов я, і ні одного учня в семінарію не дозволили взяти. Ось так ми існували. А були роки, коли у нас навчалось 150 осіб, а у випуску був 41 священик! Нарешті у 1964-му прийшло розпорядження від Учбового комітету з наказом про переміщення ВДС в Одеську духовну семінарію. Це було за півтора місяця до падіння Хрущова. Якби ми могли протриматися ще півтора місяця, наша пастирська школа існувала б досі.

— Що трапилось з викладацькою корпорацією? З яким настроєм покидали стіни богословської школи викладачі та студенти?

— У останній рік існування у нас був дуже гарний викладацький склад, тому що першою була закрита Київська духовна семінарія, а ми ще чотири роки боролися. До нас переїхали деякі викладачі з Києва. У той час викладали нині покійні владики митрополит Феодосій (Дикун), тоді архімандрит й інспектор, а також архієпископ Василій (Васильцев), який у тому часі ще й священнослужителем не був. Викладачі, які були в сані, переводились на парафії. Відносно ректорів — хто був монахом, то їх робили архієреями. Наприклад, Філарет. Йому запропонували архієрейство, і він, будучи ректором КДС, погодився. А нема ректора — нема й семінарії. Між іншим, мені також казали: "Ми вас архієреєм зробимо”. Я їм у відповідь: "Ви й уставу не знаєте церковного”.

Найгірше було світським. Декотрі з них шукали роботу, але зробити було це вкрай важко. Декому з них вдалося потім рукоположитись і так якось існувати.

Час закриття ВДС був найтрагічнішим періодом мого життя. Ой, як було важко! Я просто був тоді такий нещасний, такий "сухий, як при смерті”. Думаю, що не з кращими почуттями покидали стіни пастирської школи мої соратники та учні.

— Відомо, що після закриття семінарії Ви довгий час служили за кордоном. Які спогади з Вашої пастирської практики залишила Канада, Німеччина та православні прихожани цих країн. З якими проблемами прийшлося стикнутися Вам?

— Життя, безумовно, там інше, і обставини, і менталітет, і мислення. Слід відмітити, що, незважаючи на те що ці люди живуть в оточенні інших віровизнань, вони свято зберігають віру своїх батьків. Їхні діти переважно слабенько знають українську чи російську мови. Я старався їх якось згуртувати, щоб вони були збережені для Церкви, ну і, звичайно, для поширення там Православ’я.

у Німеччині протягом шести років я служив при кафедральному соборі у Берліні. Їздив до православних у Дрезден, Лейпциг, Веймар, Потсдам та інші парафії. У цій країні живе багато німців, які споконвічно були православними.

У моїй пастирській практиці була така суперечка. Одна частина парафіян хотіла, щоб богослужіння проводилось по-слов’янськи, інша — по-німецьки. І ми тоді завдяки мудрості владики Філарета (нинішнього митрополита Мінського і Слуцького) зібрали збори і дали право німцям відправляти окрему службу. І що мене здивувало. Німці дуже пунктуальні, майже всі регулярно приходили на своє богослужіння. Як вони гарно молились, служили та співали по-німецьки. Там я побачив, як життя їх заставляє згуртовуватись, міцніше берегти свою віру, бо де ж, як не у храмі, вони можуть зустріти своїх однодумців. Церква була для всіх парафіян, особливо для наших емігрантів, тим місцем, де вони могли вільно не тільки помолитись, а й поспілкуватися на рідній мові.

У Канаді 8 років я опікувався 6 парафіями, що концентрувались навколо міста Едмонтон, де знаходився головний храм. Едмонтон є адміністративним центром Манітоби, мабуть-що, найбагатшої провінції Канади. Моїми прихожанами переважно були фермери. У інших місцях я відправляв службу раз на місяць або навіть і рідше. Парафії як такої там не існує. Фермери мешкають на околиці, кожен зі своїм господарством, і до храму їм найближче буває 3-5 кілометрів, а то й 50. Нечасто вони можуть потрапити на богослужіння, але якщо вже їдуть, то завжди цілою сім’єю, не те що в нас — прийшли до церкви батьки, а діти можуть бути будь-де. У моїх храмах була завжди велика кількість дітей, а серед старших — половина чоловіків. У цьому нам з них потрібно брати приклад. У селах по мірі можливості ми влаштовували недільні школи, різноманітні виступи, вертепи.

У Канаді я відкрив дитячу недільну школу. Правду кажучи, там навчались і дорослі. Вони разом з дітьми слухали уроки "Закону Божого”. Я також вчив дітей розмовляти рідною мовою. Було дуже важко. Під час занять часто траплялись кумедні ситуації. У англійському виголошенні у канадців зливаються звуки "г” і "х”. Я кажу: "Повторіть за мною "голодний кіт”. Вони ж відповідали "холодний кіт” і т.д. Але з часом, після значних зусиль мені вдалось їх дечому навчити. У всякому разі, я гадаю, що хоча б трохи, та все ж щось там зробив. Між іншим, мені ще й досі пишуть колишні парафіяни. У Канаді надалі залишилась недільна школа. Мої учні викладають тепер молодшому поколінню. Радісно, що Православ’я, завдяки самовідданій праці наших священиків, там існує і розвивається.

— У кінці 80-х у СРСР після святкування 1000-ліття Хрещення Русі сталось відносне потепління у церковно-державних відносинах. Якраз тоді Ви повернулись в Україну й відновлювали Київську духовну семінарію. Які спогади залишили роки життя та праці у Києво-Печерській Лаврі? Чи важко було реставрувати духовну школу?

— Коли ми у Києві відкривали духовну семінарію, було всього два викладачі, які мали досвід викладання в духовних навчальних закладах. Вже згодом набрали певні кадри. Ми не мали ні книжок, ні конспектів, ні обладнання. Все навколо було запущене. У храмах розміщувались або склади, або лежала купа сміття. Але Господь управив, і нам вдалося відкрити духовну школу, налагодити нормальне семінарське життя.

— У 1992-му відбулось незаконне захоплення приміщень ВДС. У ті дні Ви стали ректором Волинської духовної семінарії, котра розміщувалась в одній кімнаті, а студентам приходилось учитись у дві зміни...

— Ледь встигли ми відновити у 1990-1991 році життя Волинської духовної семінарії, як наступили часи розколу. У 1992-му екстремістами були насильно захоплені собор, єпархіальне управління і будинки ВДС. І все те, що ми надбали: книги, конспекти, ліжка, кухонний та інший інвентар, семінарську машину, канцелярське обладнання і все інше, було забране, розкрадене, дещо спалене. Залишились ми "голі і босі”.

Тоді можна було під собором за пляшку горілки купити "Богословські труди” і інші цінні книги. Мені вдалося повернути деякі власні речі. Я, будучи військовим, пішов у міліцію, а потім з майором до розкольницького "єпископа” і сказав, що тут є моя митра. Дивлюсь я, а вона вже була кимсь "прибрана”, мабуть, що й на другій голові побувала. Я її забрав. Не всім викладачам вдалося повернути власні речі, без сліду пропали їхні підрясники, облачення, книги і інші речі.

З семінарського майна нам не повернули абсолютно нічого. Дуже шкода, що якраз тиждень перед тим до нас в гості приїхали православні греки зі Сполучених Штатів і привезли величезний багаж допомоги для нашої школи. Там було і комп’ютерне обладнання ціною понад 7 тисяч доларів.

Це також була Божа допомога, що ми не падали духом. Семінарія надалі існувала. У гріб її не загнали. На той час із усіх храмів Луцька залишилась у канонічному Православ’ї тільки одна Свято-Покровська церква. При ній була сторожка. У одній кімнатці розмістилось єпархіальне управління, де владика Нифонт приймав відвідувачів. Вірніше, це він робив не у приміщенні, а на вулиці, під деревом, бо у середині не вистачало місця. У більшій кімнаті розмістилась семінарія.

Майже ніхто із вихованців не розбігся. Ніхто не зрадив і із викладачів. Студенти клали зошити на дипломати чи на коліна і записували лекції, які ми читали у дві зміни. Прихожани були дуже добрі і витривалі. Вони забирали семінаристів на квартири, де останні безплатно жили і харчувалися. Так тривало до травня 1993-го, коли нам надали в оренду напівзруйноване приміщення колишнього домініканського монастиря, яке налічує вже майже 700 років.

Тут знову, вже вкотре, повторилась та сама історія. Потрібно було провести капітальний ремонт, як зовні, так і всередині, дістати книги, конспекти, меблі, інший інвентар. Ми вже мали гіркий досвід після першої руйнації, тому об’єднали всі зусилля і вже через декілька днів розпочали навчальний процес й навіть відкрили тут власний храм, розпочали богослужіння.

— Чим відрізнялись студенти духовних шкіл польського міжвоєнного періоду, повоєнних років від сучасних вихованців?

— У роки панування Польщі на Волині вищу богословську освіту можна було отримати тільки на факультеті православної теології Варшавського університету. Мабуть, тому в духовних семінаріях тогочасності більше звертали увагу не стільки на поглиблення богословських знань в ділянці догматики, скільки нажимали на гомілетику, ораторство, виховували ввічливість. Для порівняння, польські пани не були надто високоосвічені, але зовні вони були завжди гарно одягнені, елегантні, культурні. Ось цим можна і відзначити викладачів з Варшавського університету і студентів, у яких вони викладали.

Навчання у духовних школах до війни відзначалось також своєю цілеспрямованістю. От зараз, що ми робимо для боротьби із сектантством, яке шириться швидкими темпами? Тоді у семінаріях спеціально готували місіонерів, яких було при кожній єпархії не менше п’яти. Це були ерудовані люди, які уміли гарно говорити, переконувати слухачів. Час від часу їх посилали по парафіях. Я пригадую, в моєму селі, коли я був ще малим, нам сказали, що приїхав місіонер. Хто? Світський чоловік на прізвище Перетрухін. Спочатку він виступав з антисектантською проповіддю в храмі. Протягом кількох неділь він зустрічався з православними і, що найголовніше, з сектантами він провадив полеміку, що збирала велику кількість слухачів. Сьогодні ми говоримо антисектантські проповіді у храмах, та сектанти до наших храмів не ходять. У ті часи майбутніх священиків виховували з метою боротьби з сектантськими угрупованнями шляхом гострої полеміки, проведеної, так би мовити, на їхній території.

У семінарії у післявоєнний період поступали ті, хто вже був знайомий з церковним уставом, співом. Вони виховувались у християнських сім’ях. Тепер ми часто маємо, я б сказав, "сирий матеріал”: вступники, окрім "Отче наш” і знання того, що на Великдень потрібно їсти паску, більш нічого про Церкву не знають. Хіба щось більше може знати молодь, коли і батьки їхні ніколи до храму не ходили. Коли ми після війни прийшли у перший клас, то серед нас вже були свої регенти, уставщики, загалом переважна більшість мала значний багаж знань.

— Волинська духовна семінарія протягом більш як двохсотлітнього періоду своєї історії подарувала нашій Церкві визначних єпископів, професорів, священиків та інших відомих діячів. Яким чином добрі традиції Волинська духовна семінарія продовжує у сучасності?

— Живемо надією на Бога і тими надбаннями, які в нас є. Наші студенти, отримавши богословську освіту, переважно залишаються на парафіях Волині та Західної України й ведуть широку діяльність. Декотрі через рік-два, прослуживши у пристосованому приміщенні, кажуть: "Ми вже збудували храм”. І це радує. Наші дівчата-регенти організовують недільні школи, хори. Звичайно, так трапляється не всюди, але часто доводиться чути схвальні відгуки про моїх учнів. Так що я покладаю на них велику надію й думаю, що вони будуть підтримувати у народі релігійне життя й нашу Православну Церкву. Вважаю, те, що ми робимо, не пропаде й принесе належну користь для нашого суспільства.

— Незважаючи на багато міжконфесійних негараздів, православне життя в Україні відновилось. Які перспективи чекають Православну Церкву? Які питання у майбутньому буде вирішувати наша богословська наука?

— Життя буде підказувати, що потрібно робити. Колись ми зосереджувались на тому, чим жив Оріген, про що вчили Монтан чи донатисти. Це все є також важливим, але, на мою думку, нам слід більш пильніше подивитись на життя й поміркувати, яку ділянку науки нам слід більше розвивати. Сьогодні потрібно звернути увагу на молодь…

— Ви відомі в Україні як перший автор "Закону Божого”, виданого на українській мові. Нещодавно відбулась представлення іншого видання, упорядкованого Вами. Що спонукало Вас зайнятись виданням духовної літератури для найменших?

— В першу чергу — це турбота про молоде покоління, яке виростає незахищеним перед сектантами, католиками, які свою літературу ширять на тій мові, на якій розмовляє місцеве населення. І в той час, коли ми бачимо, як уніати безкоштовно роздають свої книги, наповнюють наш регіон своєю літературою, усвідомлюємо, що у нас нічого власного немає. Це й спонукало мене щось зробити. Перший "Закон Божий” побачив світ у 1994-му році. У 2003-му ми випустили підручник для найменших, а також дитячу читанку "Струмочок”, у яку увійшли матеріали з листівки, що регулярно виходить для дітей з недільної школи при ВДС. З виданням були великі труднощі. Іноді образливо, що мене не всі розуміють і не підтримують. Та з Божою допомогою вдається відшукати заможних людей, які з розумінням ставляться до даної проблеми.

— Чи не поділитесь планами на майбутнє?

— Задумів є багато, та не знаю, чи вдасться все втілити у життя. У близькому часі маю намір видати "Релігієзнавство” з метою правильного тлумачення багатьох світоглядних питань. Адже підростаюче покоління дуже мало знає навіть про свою віру, окрім того, що їм викладають світські вчителі. Ні для кого не є секретом, що ті посібники з "Релігієзнавства”, якими користуються сьогодні, написані людьми, вихованими на засадах атеїзму. Я їх не хочу кривдити, але ж вони самі про релігію мало що знають. Як же вони можуть щось писати? Добре було б, щоб цією справою зайнялись богослови, які з точки зору Православ’я розповіли про нашу віру та порівняли її з іншими релігіями, щоб людина, яка стикається з подібними речами, могла без проблем розрізнити, де є істинна релігія і хто істинний Бог — Будда чи Христос.

З кожним днем мене все більше долають немочі. Та я навчився терпіти. Скажу відверто, для мене семінарія — це радість. Тут багато труднощів. Я знаю, що вони є, можливо, і надалі їх буде ще більше, але коли я згадаю за своїх семінаристів, за уроки, за життя, то це все мене окрилює. Отож, буду трудитись, наскільки хватить сил.

Бесіду провів Свистун Володимир

Фото Наталії Малімон

Категорія: Інтерв'ю | Додав: admin (2010.09.03)
Переглядів: 720 | Рейтинг: 0.0/0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Церковний календар
Випадковий малюнок
Пошук
Наш баннер



Код баннера:
Сайт створено з благословення Преосвященнішого Никодима Єпископа Володимир-Волинського і Ковельського
Офіційний сайт Іваничівського благочиння Володимир-Волинської єпархії.
Всі права захищені ©2008-2016 http://iv-orthodox.pp.ua Передрук інформації можливий тільки при наявності активного посилання на джерело!
Редактор сайту - прот.Анатолій Сидько
Технічна підтримка - Андрій Літвінчук